Головна main Українська Правда та Економічна Правда: сповідь справжнього журналіста

Українська Правда та Економічна Правда: сповідь справжнього журналіста

192

…Відтоді мою роботу в «Економічній правді» можна розділити на два цілком різних періоди. На першому всім було легко і весело. У нашій команді працювали ціком несподівані строкаті люди, для нас писало багато топових авторів, і всіх нас переповнював ентузіазм.

Тоді я вперше влаштував на роботу кума. Що вам сказати про побутовий непотизм? Згодом я часто “сватав” кумів у різні редакції, в яких працював. І висновок у мене однозначний: це не найгірший спосіб знайти собі працівника. Щоправда, ти маєш бути впевнений, що адекватно оцінюєш професійні здібності кума. Інакше він завалить усі твої плани, а тобі просто незручно буде його звільняти. Кум Андрій тоді нас цілком влаштовував.

Другий журналіст, Олег, пропрацював у нас недовго. Він був трохи старшим чоловіком, довгим і худим, з високим голосом, весь час реготав з чиїхось жартів. Його історія прекрасно показує, наскільки сильно змінилася зараз культура взаємин серед журналістів. Адже коли Олега таки звільнили, на його комп’ютері ми випадково знайшли купу фоток голих мужиків. Зараз більшість наших колег просто дружньо посміялися би з такої знахідки. А тоді толерантність іще не була таким безумовним стандартом, як зараз, і нас це відчутно схвилювало, розмов було на кілька днів.

Але коли я редагував його статті, я іще нічого не знав про його орієнтацію. А колупатися з ними мені доводилося довго і тяжко, іноді я по кілька разів мусив повертати їх на доопрацювання. Але добив він себе сам. Одного разу він заявив: чого це Сергій та Мустафа, “зірки” головної редакції, так пишаються своїми інтерв’ю? Інтерв’ю ж зробити дуже просто. От я зараз піду і зроблю.

Він поспілкувався з новим керівником “Київенерго”, якого призначили з подачі Рината Ахметова. Поставив йому дуже банальні запитання, на які отримав відповіді у стилі прес-релізів. Суцільна хвалебна ода своїй персоні та своїм планам.

У Жені відібрало мову, і він переслав це інтерв’ю Олені. Головна редакторка особисто прийшла, обурена, сказати, що подібні тексти нікуди не годяться, і що вона звільняє цього чоловіка з роботи.

“І що, ти теж вважаєш, що в мене погане інтерв’ю?” – допитувався у мене Олег по закінченні розмови. Я на той час був ще дуже м’якою людиною, і мені було морально складно сказати правду в очі. Ну що ж, зате я можу це зробити тепер. Інтерв’ю було просто жахливе.

На його місце Женя потім залучив Сергія, свого колишнього начальника на іншій роботі, відомого петросяна, який писав в основному про фінанси.

На новини ми узяли двох дуже різних типочків. Перший, Віталік, був з мистецької тусівки, зовсім юний хлопчина, який постійно крутився серед літераторів, і на кожному фестивалі його можна було побачити у стані тваринного сп’яніння. Щоправда, до нас на роботу прихмеленим він ніколи не приходив. І заголовки у нього виходили креативні, й мову він знав прекрасно, а це для редактора важливо. От тільки працювати він не рвався, ставив дуже мало новин на годину, і завжди радо погоджувався збігати для всього гурту по перепічки, щоб тільки не возитися з тими новинами.

Одного разу, ідучи на другу зміну повз КМДА, він побачив там якусь нечисленну акцію протесту з гучною музикою, і групу ментів, які там типу охороняли порядок. І в нього на очах машина ДАІ здала назад і врізалася в інше таке саме авто. Віталік зареготав і заплескав у долоні. Двоє міліціонерів, побачивши це, розсердилися і спакували його у бобік. І відвезли до відділку. Журналістського посвідчення в нього з собою не було, добре, що дозволили скористатися мобільним. Женя мусив особисто їхати визволяти свого працівника. Був з того дуже сердитий, але довго сердитися на Віталіка було неможливо.

Другий новинар, Дмитро, навпаки, мову тоді знав іще дуже погано: він був болгарином з півдня Одеської області, вступив у столиці до університету “на економіку”, і зрештою якось влаштувався до нас. Зате в нього було достатньо мотивації: все, що стосувалося грошей, його глибоко цікавило.

З іще більшим запалом він розповідав про дівчат та про хіп-хоп. Він дуже добре ладнав з будь-якими дівчатами, і навіть начальниця всіх новинарів основної редакції Таня, яка жартома називала себе, як у Достоєвського, “Настасья Філіповна”, ніколи його сильно не сварила. Час від часу вона, знайшовши грубу помилку, заходила до нашої кімнати, і коли виявлялося, що помилку зробив Віталік – йому діставалося по перше число. А Дмитро їй тільки лагідно усміхався, і вона доброзичливо пояснювала йому, що треба виправити.

В той час атмосфера у редакції була геть несерйозна. Ми кидалися одне в одного ґумовою кулькою, робили трихвилинні перерви на віджимання – за командою всі кидали роботу, приймали упор лежачи і змагалися, хто більше. Якось під час цього хепенінгу до кімнати зайшла наша годувальниця – Лєна, жіночка, що приносила в каструльках для всіх обід, а редакція оплачувала половину його вартості. Отож, Лєна здивовано вигукнула, вибачилася і закрила двері.

Іще на посаді редактора можна було багато і безкарно хуліганити. Коли хтось із позаштатних авторів написав для нас статтю про лізинг нерухомості, я знайшов на порносайті фотографію дівчини, яка лиже щось язиком, у фотошопі змусив її лизати багатоповерхову новобудову, і поставив цю картинку, як головну ілюстрацію до публікації. Що ви хочете: мені було 26 років, і я вважав себе митцем. Ніхто мені нічого не сказав з цього приводу, а коментаторам ілюстрація навіть сподобалася.

І в результаті, ця робота стала для мене ніби найпомітнішою в житті. Іще досі, коли сідаю за комп’ютер і відкриваю чисте вікно браузера, а потім щось мене відволікає, то на автоматі вводжу в адресний рядок «epravda…»…

Але коли я зараз згадую ті часи, розумію, що ми, як колектив, працювали погано. Можливо, тут відігравав роль Женин вік – та й не тільки його, ми всі були не набагато старшими. Але теми для статей, які здавалися йому або мені важливими, насправді майже нікого не цікавили, матеріали не ставали шалено відвідуваними і скандальними. В результаті, ми просто витримували темп – два-три великих матеріали на добу. Ми не покривали всіх ринків, як поважні ділові видання: у кожного з журналістів була своя “козирна тема”, яку вони розробляли, інколи навіть повторюючись у своїх статтях.

Єдине, за рахунок чого зростала наша відвідуваність – це довіра головної редакторки. В часи правління Ігоря Олена неохоче ставила наші статті на головну сторінку сайту, а після приходу Жені туди потрапляв ледь не кожен наш матеріал, тому відвідуваність була хорошою. Олена ніби давала нам кредит довіри, але ми цей кредит не використовували. Своєї аудиторії нам знову не вдалося сформувати, ми користувалися тільки «материнською». Олена час від часу заходила до нас, вся така емоційна, обурювалася, що ми не реагуємо миттєво на якісь інформаційні приводи, і змушувала зробити матеріали, які справді гарно читалися. Скажімо, якось креативно відписувати рейтинг багатіїв від Forbes, в якому постійно світилося декілька наших олігархів. Але самі ми зловити тему не вміли. Я постійно, натрапляючи на резонансні статті у «Комерсанті-Україна», дивувався: ну як вони так уміють? Адже вся наша аналітика будувалася за однією схемою: ти береш резонансну новину, розбираєш ситуацію, розкладаєш її по поличках і пропонуєш читачеві висновки: як і на кого це вплине, які будуть наслідки. Майже так само працювали і в усіх інших знайомих мені на той час редакціях … А цей «Комерсант» якось щодня добував купу власних ексклюзивів… Я зрозумів, як це робиться, лише за кілька років.

Не впевнений, що справа тут тільки у молодості – хоча ця причина, напевно, найважливіша. Ентузіазм може замінити брак досвіду, і в 20 років можна зробити крутий стартап, який поламає суспільні традиції. Але якщо, маючи лише голий ентузіазм, братися керувати не своєю приватною справою, а підрозділом у великій і крутій компанії з певними традиціями… Ви ж знаєте, який відсоток стартапів стає реально успішним? Так от, з такою ж самою імовірністю і молодий керівник “вистрілить” у великій традиційній організації.

Хоч наша робота й була слабенькою, фінансової кризи я до певного часу майже не відчував, як про неї не розливався похмурими пророцтвами у своїх статтях Сергій. Він був справжнім вороном, який час від часу вангував про фінансові біди, що вже падають на Україну. В одній зі статей на цю тему, які я вичитував, мені трапилася порада: якщо ви боїтеся, що через кризу вас звільнять з роботи, то підготуйтеся до цього. Почніть робити щось безкоштовно. Можливо, у вас це вийде настільки добре, що потім вам хтось захоче за це платити. Цю пораду я добре запам’ятав, хоча скористався нею вже аж за сім років.

Так от, зарплатню нам давали вчасно. Женя якось розповів, що найприємніше для нього в роботі головного редактора – це видавати гонорари, і дійсно, робив це з блаженною усмішкою. Я так цього процесу і не оцінив: коли мені згодом доводилося роздавати гроші своїм працівникам, я жодного піднесення не відчував: комунікація як комунікація.
Потім почалися перші “дзіночки”. Коли, наприклад, Олена заборонила мені ставити ілюстрацією до статті знайдену у базі гарну світлину, зроблену фотографом-на-гонорарах. А за кільканадцять хвилин, коли опанувала себе, зайшла до нашої кімнати вибачитися за крик і пояснити, що просто намагається зекономити. Згодом Женя покликав мене на кухню і повідомив, що Олена пропонує мене звільнити і, натомість, йому самому вичитувати всі статті. Я заперечував: так ти ж знаєш тільки фінансовий ринок, а я добре орієнтуюся в усіх, поглянь, скільки всього я змінюю в текстах, і оціни, чи зміг би ти це все робити. На певний час це спрацьовувало. Натомість звільнився Віталік – сказав, що режим новинаря не для нього, в нього лише друге підборіддя від перепічок почало рости. Його втеча на якийсь час вивільнила ресурс для моєї зарплатні – а сам він знайшов для себе роботу в культурній сфері, і почувався там природніше, ніж “на стрічці”.

Так я протримався півроку. Але з січня 2009, врешті-решт, мою посаду таки скоротили, і запропонували компромісний варіант: зберегти за мною ту ж саму ставку, перевівши в журналісти. Вибору не було, і я погодився. В цілому, інтернет-медіа виявилися гарною гаванню для того, щоб сховатися від кризи. Тоді всіх дуже здивувало, що онлайн став єдиною сферою, ринок реклами в якій не припинив зростання після 2008 року, а тільки трохи сповільнився. Раніше часто казали, що рекламісти додають “інтернет” до своїх кампаній тільки за відкати: щоб отримати розміщення банерів, медіа мусили повертати агентам частину коштів. Тепер така практика припинилася. Навіть більше: багато серйозних принтових видань почали повністю переходити в мережу, і тільки деякі контори ще примудрялися видавати самоокупні друковані медіа.

Отож, я знову почав писати. Оскільки саме тоді трапилася “друга газова війна”, то я за неї взявся. “Зливи” документів, підписаних у Москві Юлією Тимошенко, тоді ще незмінно передавав нам з основної редакції Сергій. Згодом я почав дедалі глибше длубатися в енергетичному ринку, поновив свої старі контакти і набив багато нових…
Щоправда, як працівник, був геть неефективним. Я зовсім тоді іще не вмів гарувати. Я ніколи не розгрібав страшних завалів, не вправлявся з багатозадачністю. Я міг узяти якусь тему і довго з нею возитися, чекаючи на відповіді за запитами, і тим часом за інші теми не брався… В результаті, у мене виходило в середньому три статті на місяць.
І тільки коли за пару місяців мені зменшили ставку, і сказали, що решта зарплатні буде у вигляді гонорарів – от тоді я навчився пекельній праці, видаючи до 11 якісних аналітичних статей та інтерв’ю на місяць.

Окрім газу, моєю профільною темою було “олігархознавство” – такий термін ми вигадали на позначення всіх цих численних матеріалів про чужі кишені. Наприклад, цикл статей “Олігархи під час кризи” – і в ньому перерахунок усіх активів багатіїв та впливу кризи на них, з коментарями аналітиків з інвесткомпаній. Ці аналітики за якийсь час на мене вже реагували роздратовано: найчастіше я змушував їх коментувати бізнес, що не крутився на фондових біржах, а отже, знали вони про нього дуже умовно, та все одно мусили щось говорити, щоб не втратити марку.

Майже вся робота була в редакції, “в поля” доводилося виходити, тільки коли треба було написати репортаж. Зазвичай це були або якісь пов’язані з економікою заходи у Кабміні, Адміністрації президента, або ж пресухи партійних лідерів. Кілька разів мені вдалося позадовбувати незручними запитаннями Віктора Януковича, коли той вправлявся у красномовстві у кінотеатрі “Зоряний”, готуючись до президентських виборів. Ще, пам’ятаю, мене тоді вразило, що він ніби порозумнішав з часів “Помаранчевої революції”, дуже осмислено відповідав на запитання, до яких його точно не могли підготувати. Втім, може, в нього просто був який-небудь мікронавушник у вусі, бо, як ми бачили, на посаді президента його “розум” знову зник, ніби й не було.

Ще мене тоді накрило хвилею прес-турів та корпоративних подарунків, які тонами надсилали різні компанії до кожного свята. Першим мене затяг у мандрівку ДТЕК – пару десятків журналістів-енергетиків повезли на шахту, дуже добре годували і влаштовували культурну програму. За першим разом я був трохи заскочений розмахом, з яким нам догоджали. Хоча свого звичного апетиту, звісно, не втрачав. А коли повернувся, написав репортаж, у якому чесно виклав усі подробиці, включаючи цитату начальника відділу зовнішніх комунікацій компанії: “Але ви не думайте, що у шахтарів завжди перед спуском такий фуршет”.

Піарники ДТЕК спершу були спантеличені цим матеріалом. А потім один із них, Антон, вирішив, що це можна класифікувати, як ґонзо-журналістику. І навіть переслав мені подивитися фільм про Хантера Томпсона.
Звісно, це негарно для журналіста – приймати подарунки від компаній, про які він пише. На заході це взагалі вважалося би ганебним вчинком. Але тоді я не знав жодного справді відомого і крутого колеги на нашому ринку, який би від цих подарунків відмовлявся. А для себе я знайшов таке виправдання: мовляв, я ніколи не дозволю собі невиправдано позитивного ставлення до “дароносців”, і завжди буду їх критикувати, якщо буде потрібно. Зрештою, ні ДТЕК, ні інші багаті компанії не ображалися. Прес-тури, у будь-якому разі, були для них корисними: якщо нас не виходило підкупити, то, принаймні, вдавалося ознайомити з реаліями роботи їх підприємств, а отже, ми, принаймні, не підхоплювали фейки про ці компанії.

Варто згадати також про те, з якою упертістю я намагався протягнути на сайт статті про книжковий ринок. За що треба бути вдячними хіпстерам – так це за те, що вони стільки часу приділяють лайфстайлу, і поміж тонн оглядів кедів та репортажів з фестивалів вуличної їжі можна знайти місце і для огляду книжок. А от у той час Олена двічі “зарубувала” мої матеріали та інтерв’ю, які я вже зробив зі знайомими діячами книжкової сфери, і потім було перед ними незручно, що текст так і не виходить. Редакторка казала: ви витрачаєте час на неважливі речі, а тим часом є стільки тем, які ще треба висвітлити…

Тільки під кінець моєї роботи на цьому сайті, 2010 року, у мене вийшло зробити на ньому дійсно вартісний літературний проект: Чати на форумі видавців. Щодня під час найбільшого в Україні книжкового івенту я у кафешці проводив по два інтерв’ю з письменниками, ставлячи їм: 1. запитання, надіслані інтернет-користувачами, 2. вигадані мною, 3. давав можливість спитати що-небудь людям із зали – з сусідніх столиків. Усі розмови – з Оксаною Забужко, з Юрієм Андруховичем, з Василем Шкляром, з Андрієм Курковим та іншими – транслювалися в мережі, а потім ми ще викладали їх на сайт у вигляді текстових інтерв’ю. Ніде більше такого синтетичного формату я не зустрічав, і розмови були дійсно круті. Щоправда, користувачів цього сайту постійно тягло у політику, але я намагався повертати розмову до книжкових тем. Найпекельніше було розшифровувати по дві такі балачки на день, нам спершу обіцяли залучити на цю справу волонтерів, але потім, звісно, виявилося, що волонтери загубилися, і ми мусили робити це на пару з Галею, редактором розділу “Життя”, я у Львові, вона у Києві. В якісь дні їй навіть мусив допомагати це робити її тодішній чоловік, а тепер секретар одного із міністерств.

А тим часом почався другий період Женіного правління. Коли у нього різко згас ентузіазм. Коли він, окрім нашої редакції, почав тихцем займатися однією PR-компанією, в якій став співзасновником… В цей час і економіка, і політика в країні також почали стрімко мінятися. Похмурі настрої почалися іще до того, як до влади прийшов Янукович. Мало хто чекав чогось хорошого від виборів, на яких кожній освіченій і порядній людині, принаймні на емоційному рівні, хотілося проголосувати проти всіх. Всі споживчі ринки різко скорочувалися, але їх учасники уже боролися не за споживача, а за близькість до влади. Наприклад, у темі нафтопродуктів жорстку війну вели дві PR-контори. Одна – близька до майбутнього віце-прем’єр-міністра Юрія Бойка, інша представляла інтереси імпортерів палива. Обидві групи закидали медіа заказухами, спрямованими одне проти одного, обвинувачували одне одного у несплаті податків та мит, у зловживаннях на аукціонах, у тому, що паливо “бодяжать”, що оператори влаштовують картельні антимонопольні змови…

Десь на початку цього періоду Женя сказав мені у приватній розмові: “А наш співробітник N тягне на сайт заказухи. Невже він думає, що ті кілька сотень доларів варті місця в такій редакції? Оце найгірше, що може бути – це брехня”.
Говорив він цю фразу дуже щиро. Тому я був просто вражений, коли зрештою дізнався, що сам він брав за кожну замовну статтю, поставлену на сайт, не менше тисячі доларів.

Зараз все це згадую з іронією, але тоді я переживав дуже своєрідний для журналіста досвід. Скажімо, приходиш ти на інтерв’ю з якою-небудь “Волею-Кабель”, ставиш чесні і гострі запитання, і зустрічаєш здивовані погляди піарників: мовляв, ми ж вам заплатили, ви ж маєте питати щось солоденьке та узгоджене! І потім бачиш свій текст, з якого викинуто всі шерехаті моменти.

А найбільше цензурувалася моя головна тема: газ та нафтопродукти. Всі тексти з цієї категорії надсилалися на узгодження відомому піарнику Кості, який працював на групу віце-прем’єра Юрія Бойка. І коли ці матеріали “партнеру” не подобалися, то вони або переписувалися без мого відома, або взагалі не ставилися на сайт. Ставлення Жені до мене різко погіршилося, бо я був непідконтрольним, і часто зривав його плани, пишучи об’єктивні тексти… Одного разу він наказав редакторам поставити в колонки короткий коментар Нестора Шуфрича про газ. Коментар був абсолютно задрипаний, на 100% складений з води, і коли я його побачив, то дуже критикував, пропонував у жодному разі не публікувати. Зрештою, Женя вже не мав пристойних аргументів, і позичивши у Сірка очі, сказав: все одно ставимо! Бо я так вирішив. Як виявилося, за це розміщення він отримав 300 доларів.

Звідки я про це дізнався? Джерел я своїх не здаватиму, але знаю всі деталі, суми та аргументи. Як виявилося, насправді головним редактором нашого сайту на той час уже давно був не Женя. Більшість рішень ухвалював такий собі Міша – на той час абсолютно ватний тип, який у пресі підписувався, як головний редактор журналу “Мысль”. Потім, під час Революції гідності, він писав про бруд і злодіїв на Майдані; згодом, коли почався судовий процес проти Фірташа, розтікався на адресу того хвалебними одами, ще пізніше почав корчити з себе економічного експерта. Найсвіжіше його амплуа – порохобот.

Міша узгоджував усі тексти, рішення про замовлення нових матеріалів. Вів переговори з піарником-Костею щодо нафтогазових текстів. Тому, звісно ж, він вимагав від Жені мене звільнити. Але той мене спочатку шкодував: казав, у нього ж малі діти.

От ця крупиця людського ставлення, про яку я також дізнався зі свого джерела, і не дала тоді мені розповісти всю правду головній редакторці УП. В результаті, після остаточного розриву зі мною він іще близько двох років протримався на своїй посаді – потім його Олена якось розкрила сама.

А розрив стався так. Спочатку я, вже не почуваючи себе комфортно і потребуючи додаткового заробітку (життя продовжувало дорожчати), знайшов собі підробіток у спеціалізованому журналі «Термінал», що був присвячений нафтопродуктам і випускався серйозною дослідницькою конторою. Там треба було писати пару простих статей у номер, плюс раз на тиждень, по понеділках увечері, приходити на планьорки. Це Жені дуже не сподобалося – адже журнал був близький скоріше до імпортерів палива, ніж до Бойка. Він забрав у мене ставку, і залишив тільки гонорари.
А далі він обвинуватив мене у замовній статті. Сама ситуація, якій було присвячено той матеріал, була дуже заплутана, і я детально розібрався у ній лише за кілька років. Влітку 2010, щойно Віктор Янукович прийшов до влади, Ринат Ахметов вирішив прибрати до рук Маріупольський меткомбінат імені Ілліча. Але спершу про свою спробу узяти під контроль підприємство оголосив не він, а кілька маловідомих осіб, одна з яких раніше працювала у структурах групи “Приват” Ігоря Коломойського. Я почав аналізувати ситуацію і побачив, що насправді Коломойському нема потреби захоплювати підприємство. Те ж саме мені в один голос твердили аналітики.

А на наступний день після виходу статті Женя викликав мене на кухню і сказав, що я тут більше не працюю. Бо ось, мовляв, темник, замовлення від однієї з PR-контор на таку статтю, як у мене. В якій має стверджуватися, що “Приват” в рейдерській атаці не зацікавлений.

Я знав, що це правда, я пропонував Жені та іншим працівникам негайно, поки я не встиг нічого стерти, подивитися мою пошту. Пояснював, що я досі впевнений: Коломойським тут і не пахне. Але ж насправді справа була не у статті, а в бажанні мене вигнати.

Лише набагато пізніше, читаючи книжки російських піарників про їх роботу, я розібрався, як було проведено ту операцію. Її організатори дійсно замовили в медіа купу публікацій про те, що група “Приват” не причетна до таємничої спроби захоплення. Щоб потім правильні люди могли принести власнику комбінату, Володимиру Бойку, моніторинг цих публікацій і сказати: дивіться, Коломойський намагається виправдатися, ось такі від нього виходять темники. І тоді наляканий Бойко мав побігти до свого партнера Ахметова і сказати: купи мене пошвидше, заплати мені хоч щось, бо цей Коломойський відбере у мене завод задурно. Отож, я, як виявилося, таки мав тоді рацію.

У відповідь я виклав Жені все, що знав: про Михайла, про проплачені інтерв’ю… Він був дуже здивований, але все заперечував, і почав тиснути на жалість: мовляв, я ж тебе захищав колись перед Оленою, а ти мене обвинувачуєш, який ти невдячний…

Коли після цієї розмови я знов прийшов на кухню обідати, Олена вирішила вислухати мою версію того, що сталося. А Сергій, її заступник, вклинився зі своїм запитанням – як він постійно робив під час інтерв’ю: “Скажи тепер чесно, заказухи ставили”?

Ось тоді би мені і викласти все, що я знав. Але я Женю пошкодував.

Олена тоді почала до мене ставитися підкреслено добре, бо Женею була дуже не задоволена: в того вже не лишилося навіть первинного запалу, з виданням він упоратися не міг. Та й взагалі – редакція «Економічної правди» розвалювалася, головному редактору не довіряв ніхто. Наприклад, новинар Дмитро казав: дивись, Женя продав свій Ланос і купив золотавий Міцубіші. От у тому Міцубіші – уся наша зарплата, якою вона мала би бути.

Дмитро на той час взагалі почав розчаровуватися у медіа, казав, що не бачить тут перспектив, і будував плани по вирощуванню цибулі-сіянки на своїй малій батьківщині, щоб продавати її до Києва. Але, в результаті, тепер саме він доріс до керівника редакції, і цілком добре з цією посадою ладнає.

Зрештою, під тиском Олени ми домовилися, що я, хоч і не матиму більше місця в редакції, зможу час від часу пропонувати теми і писати статті.

“Тільки ти попроси Костю, щоб він більше нікому ці матеріали не показував. А то Артем звідкись про це дізнається”, – казав наступного разу Женя Міші. А мої джерела звісно ж, одразу мені цю фразу переказали.

Взагалі, з усієї тієї історії я найбільше шкодую, що впродовж довгого часу моїм улюбленим медіа керувало таке убоїще, як Міша. Натомість, Олена, я точно знаю, ніколи в переговорах про заказухи участі не брала, і навпаки, з заказухами на ЕП всіляко боролася.

Останнім штрихом, який завершив мою епоху у цьому виданні, став редакційний новорічний корпоратив 2011 року. Там була неймовірно затишна, зріднена атмосфера, навіть ми з Женею не показували, що посварені. Були звичні конкурси, за традицією телефонували комусь із політиків і розігрували його, вітаючи ніби від імені іншого політика. А Мустафа розповідав свої враження від поїздки до Білорусі. Там саме пройшли вибори президента, і Олександр Лукашенко дуже брутально розігнав мітингувальників, які вже пару місяців мали звичай виходити на центральну площу Мінська. “Це так страшно, – казав Мустафа, – коли ти розумієш, що жодні міжнародні норми тебе тут не врятують, що зараз ця лавина в чорних шоломах на тебе насунеться, тебе запакують до автозаку, і далі – смерть або тюрма. У них там перемогла темрява… І в нас вона теж насувається. Я відчуваю, як в Україні стає все похмуріше…”

До того, як Мустафа напише свій знаменитий пост, з якого почався Євромайдан, лишалося менше трьох років, які дійсно стали темними часами.

Завантажити більше пов'язаних статей

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *