Головна main Дерусифікація України — це не вибіркова помста росіянам за підтримку Путіна

Дерусифікація України — це не вибіркова помста росіянам за підтримку Путіна

60

Один мудрий знайомий пропонував таке мірило важливості: це справді важливе, якщо воно було б важливим для тебе в той день, коли в тебе діагностували рак. Думаю, цю формулу можна трансформувати для нашої поточної ситуації: це важливо, якщо це справді важливо в той день, коли на тебе падають бомби й ракети.

Втім бомби й ракети падають на територію України нерівномірно, та й люди поступово звикають до життя-буття в час війни. Хтось навіть починає знов перейматися музикою. І пропонує законодавчо заборонити «музику російських виконавців, які підтримують війну».

Я вважаю дерусифікацію України життєво важливим для країни і для всіх нас завданням, тому цей натяк на напрямок, у якому дерусифікація піде після припинення активної фази війни, засмучує мене вкрай. Бо недалеко вона зайде.

Йдеться про законодавче закріплення інституту певного різновиду «хороших росіян» — «тих, хто входить до Переліку музичних виконавців, які засуджують агресію Росії проти України».

Цей підхід уже несе явні небезпеки, адже публічна позиція, як то кажуть, не бутерброд. Її можна змінювати, можна не озвучувати взагалі чи озвучувати різні позиції для різних аудиторій. Гаразд, автори закону намагалися залагодити це, передбачивши, що до переліку включають за заявою… ні, не самого виконавця, а правовласника. Інакше кажучи, певна українська компанія подаватиме до СБУ заяву з проханням включити до переліку умовну Таню Буланову, СБУ перевірятиме, чи не «зашкварилася» Таня підтримкою Путіна й чи засудила агресію… Ви вже це уявляєте? Я — так, і мені страшно. Не сумніваюся, що це потягне за собою цілу гору корупційних скандалів, зловживань і маніпуляцій. Набагато гірших, ніж маніпуляції з тим чорним списком прибічників Путіна, який існував у попередні роки.  Лєна Чиченіна якраз вчасно про це нагадала.

Ви ж пам’ятаєте, що в нас канали можна відключати «за нарцисизм»? Уявляєте, за що можна буде включати виконавців із списку і виключати з нього? Отож.

Але бог з ним, із законом — лякає сам підхід, заснований на фундаментальній підміні понять.

Замість дерусифікації мистецького простору нам пропонують вибіркове покарання (помсту?) за активну чи пасивну підтримку агресії проти України. Хоча суть і мета дерусифікації абсолютно в іншому — в тому, щоб нав’язана мешканцям України російська культура поступово, — можливо, протягом життя поколінь, — поступились українській культурі місцем, яке належить останній за правом. І яке українська культура втратила внаслідок століть  русифікації.

Сам по собі вибірковий підхід — це відкрита скринька Пандори. Якщо ви стежите за дискусіями в медіа та соцмережах довкола актів дерусифікації (знесення пам’ятників, перейменування вулиць тощо), то добре знаєте аргументацію тих, хто чинить цьому процесу спротив. Дискутують зазвичай про персонажів, які вже померли, — за винятком хіба Валентини Терешкової, живої й запеклої путіністки, на честь якої в Україні досі названі вулиці. У такій дискусії, крім суто емоційних реплік, як правило, відбувається таке:

1. Спроба довести, що персонаж або підтримував і любив Україну, або, принаймні, нічого поганого їй не зробив. Наприклад, так зберегли вулицю академіка Сахарова в Івано-Франківську.

2. Спроба довести, що персонаж не був етнічним росіянином або навіть був етнічним українцем, народився чи жив в Україні. Це можуть бути не лише Гоголь або Чехов, «українськість» яких у нас обстоюють роками, а й який-небудь, прости господи, Херасков.

3. Спроба довести, що давноминулий персонаж був проти системи, царя, радянської влади абощо — а отже [тут відбувається досить груба маніпуляція] «був би проти Путіна і за нас».

4. Якщо в персонажа в анамнезі є відверті антиукраїнські твори чи висловлювання, завжди можна спробувати довести, що він зовсім не те мав на увазі, і ми просто не досить розвинені, аби зрозуміти глибину твору. Найпоширеніший приклад — вірш «На незалежність України» Йосифа Бродського, який ми «просто не розуміємо».

5. Якщо факт українофобії митця неможливо заперечити, можна акцентувати на тому, що його творчість багатогранна і не зводиться до українофобських творів. Спекуляції в цьому напрямку можна розвивати без кінця — наприклад, пропонувати читати «не “Белую гвардию”, а “Мастера и Маргариту”» абощо.

6. Нарешті, якщо все попереднє не спрацьовує, можна завжди перефокусувати дискусію на особистий досвід і закликати не мішати культуру з «політикою»: я, мовляв, читала казку «Конёк-горбунок» дітям і читатиму онукам, а весь цей ваш Путін, війна, та інша демагогія — від лукавого.

Я не маю сумніву, що приблизно ця сама дискусія розгортатиметься довкола вибіркової заборони російської музики, кіно та інших форм мистецтва. Ми будемо говорити, що ці митці підтримують путінську агресію проти України, а нам будуть говорити, що ми просто не розуміємо джаз.

Уся ця дискусія — шлях в нікуди. Хоча б тому, що люди, які захищають у такий спосіб тих чи інших російських персонажів, насправді боронять межі своєї ідентичності. Російської, радянської, постколоніальної — називайте як хочете, але це ідентичність, у якій Пушкін стоїть на своєму п’єдесталі, і загроза Пушкіну на п’єдесталі сприймається як загроза всій ідентичності. Це щось ірраціональне — щось, чого ми не вирішимо, просто обмінюючись словами.

Ірраціональним і заснованим на самообмані є й прагнення поділити російську культуру на «хорошу» і «погану». І якось довести, що всі хороші — за нас, а погані — за Путіна. Мовляв, джаз, рок, артхаусне кіно, красиві скульптури — це все проукраїнське, а попса, шансон і кіч — проросійське. Про митця, який підтримав Путіна і агресію, починають казати, що він «завжди був посередністю», а про того, хто проти війни — що він справжній геній.

Варто прийняти реальність: немає очевидних закономірностей, за якими російські культурні діячі поділились на активних прибічників Путіна, пасивних спостерігачів та активних противників. Чому Лариса Доліна за Путіна, а Вероніка Доліна проти; Іван Охлобистін за, а Іван Вирипаєв проти; Михайло Пореченков за, а Олексій Панін проти? Ймовірно, є конкретні причини в кожному окремому випадку, але множина окремих кейсів не складається в чітку тенденцію. І якщо ви є шанувальником російської чи російсько-радянської культури, скоріш за все, частина митців, чиї твори ви споживаєте чи колись споживали, зараз підтримує Путіна або відмовчується.

Ба більше, якщо гаряча фаза війни зміниться затишшям (а не завершиться швидким і повним розгромом Путіна, як би нам усім хотілося, але…), Росія буде вкрай зацікавлена зберегти свою мовно-культурну присутність в Україні хоч тушкою, хоч чучелком. За таких обставин російських митців, може, й заохочуватимуть виступати із полум’яним осудом агресії, аби вони могли легально звучати на наших радіохвилях, судити наші талант-шоу і виступати на корпоративах.

Словом, обмеження на російську літературу, кіно, музику, театр та інші форми мистецтва в публічному просторі та на ринку України може бути тільки повним і беззастережним, якщо ми хочемо, щоб воно було дієвим і в перспективі наближало нас до дерусифікації. Ніяких списків, ніяких винятків. Можна зафіксувати у прикінцевих положеннях, що цей закон може бути переглянутий за умови, що Росія повністю змінить свою агресивну політику щодо України, поверне все вкрадене і всі території, виплатить репарації та визнає відповідальність за геноцид українців. Тоді й поговоримо — хто хороший російський співак, а хто не дуже.

Тільки в такому форматі дерусифікація має сенс і справді важлива — адже вона в перспективі допоможе захиститись від бомб і ракет, які падають на наші голови. Або хоча б нашим дітям і онукам.

Отар Довженко, головний редактор “Детектора медіа”

Завантажити більше пов'язаних статей

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.