Відверта розмова з черкаським «кіборгом»: «Я молився та постійно собі нагадував, що Господь піклується про мене…»

Переді мною — на перший погляд, звичайна родина: привітні чоловік та жінка, поряд грається на «мобілці» їхня донечка. Але ж я знаю, що господар — нещодавно повернувся додому зі справжньої війни… І слава Богу, що повернувся…

Це якось на вкладається в голові, коли ми обідаємо у затишній оселі, п’ємо чай та розмовляємо — про події останніх кількох місяців, що назавжди змінили життя цього молодого чоловіка, на обличчі якого відтепер назавжди залишаться суворі глибокі зморшки.

Зараз він знаходиться на реабілітації. З деяких міркувань чоловік попрохав поки не оприлюднювати його ім’я, і тому я вирішила звати його просто — Героєм. Бо так воно і є.

— Скажіть будь ласка, як Ви потрапили до легендарної Житомирської 95-ї аеромобільної бригади?

Чесно кажучи, раніше завжди вважав себе гражданським. Хоча колись я пройшов армію та мав спеціальність, снайпер. Бо добре стріляв.

Та коли дивився новини та бачив, що коїться, як знущаються над українцями — це просто обурювало. Крім того я переживав, що воювати йдуть молоді пацани, які морально до цього не готові. Я розумів, що морально сильніший за багатьох із них. І буде краще, якщо на себе візьмуть відповідальність ті, хто більш підготовлений.

Звісно, я розмірковував — йти чи не йти. Але була така мить, коли всередині рішення дозріло, і я зразу пішов до військкомату, далі вже чекати не зміг. Це було у серпні. І незабаром потрапив до 95 бригади, у 90 батальйон, що в Житомирі.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Іван Лєсніков… Вічна пам’ять.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Дмитро Ільницький… Вічна пам’ять.

 

Спочатку нас відправили на підготовку, ми 2 місяці були на полігоні. Потім близько місяця — Костянтинівка. Потім у грудні — 3 доби у Пісках, та 12 діб у Донецькому аеропорті.

У Пісках трапилася трагедія — смерть двох хлопців з нашої бригади, Івана Лєснікова та Дмитра Ільницького… Поряд з ними розірвався снаряд, і їх посікло осколками.

IMG_4 Вхід до вежі

Вхід до вежі

IMG_5 Вид з диспетчерської вежі

Вид з диспетчерської вежі

 

— Мабуть, це був для вас усіх дуже тяжкий час…

— Так, особисто для мене це був шок. Ми були постійно разом три місяці… Крім того, це просто жах, коли чуєш крики розірваної людини. Вона мучиться та помирає на твоїх очах, а ти нічого не можеш зробити…

Порівняно з тим усі наші поневіряння, життя у підвалі, якісь побутові умови — все це не має значення.

 Крім того я переживав, що воювати йдуть молоді пацани, які морально до цього не готові… І буде краще, якщо на себе візьмуть відповідальність ті, хто більш підготовлений.

А потім був Донецький аеропорт. Заїжджали туди так: запхалися у БТР, ледве туди влізли у тому всьому спорядженні, та сиділи 4 години. Бо не могли виїхати, тому що був суцільний обстріл. А їхати до аеропорту треба було хвилин 15.

Сам заїзд був дуже важкий. Саме в цей час здавали термінал, і там були справжні бойові дії, стріляли з обох сторін. Коли бій закінчився і все затихло, ми заїхали. А потім був перший обстріл на вежі…

Герой показує мені на мобільному відео з місця подій:

— Бачте, «пожарки» як такої немає, її розбомбили, і там ще знаходяться сепаратисти, які не сидять на місці… А ось коли ми вже виходили, йдемо по «взльоткє» аеропорту, хлопці знімають… Всі боєприпаси несли на собі. Я по «бровкє» йшов, але ж там могли бути і міни, і все що завгодно. Дуже було небезпечно.

Ми тоді пройшли 700 метрів по відкритій місцевості, і, на щастя, ніхто в нас не поцілив. А могли всі просто не вижити.

Тож, коли нарешті дійшли до вежі, сфотографувалися. Сумки скинули, сіли на вході трошки відпочити. Мокрі, брудні… (показує фото)

А ось диспетчерська вежа, другий поверх, і перехід, де ми ховалися. Все решта — там було роздовбане.

Сама будівля монолітна, і стоїть, як вкопана, незважаючи на вистріли. Тримається не зважаючи на те, що усередині все вигоріло.

Коли перший наш обстріл був — ми сиділи ось тут, ховались ближче до переходу, за колонами. Танк стріляв уверх, десь у 4-5 поверх. Уся будівля тремтіла. Так було страшно…

Обстріли — і вночі, і удень. Якось уночі було -27…

— Взагалі ви перемерзали?

— Ну, хто взув «бєрци» — ноги поморозив. А хто був у валянках — отлічно. Калоші зняв — і в спальні під ковдру, поки просохне… Спали — хто сидячи, хто лежачи, коли як.

Я знаю, що Ви — людина віруюча. Чи Ви відчували над собою захист Божий?

— Відчував Божий захист постійно.

Коли ми тільки почали заїзд, всі хлопці почали молитися та хреститися, бо заїжджали туди, де стріляють і де смерть, і це все — ось, на твоїх очах… Ми усі були запхані у БТРи та одягнуті так, що не змогли б вийти, якщо би в нас попав снаряд. Кожен розумів: це було би все… Але таки заїхали, покладаючи надії на Господа.

Потім дехто в мене цікавився: «А як же заповідь Божа «не вбий»?» Я відповідав так, як це розумію: що ця заповідь не стосується ситуацій, коли треба захищати свою країну…

Я нікому нічого не доводив, а просто жив: у мене була Біблія з собою, я її читав, молився. Коли говорив хлопцям: «Бачите, ось в тому та в тому нас Бог зберіг…» — усі погоджувалися.

 Зовсім не боятися там — неможливо. Але я боровся зі страхом, намагався, щоб його не було у мене в серці.

 Коли вже все скінчилося, хлопці сказали: «Спасибі, що ти з нами був…» Бо спочатку думали, що я взагалі з ними не поїду. Бо віруючий же… Та ще й непитущій, а таких деякі вважають «слабаками» (сміється).

До речі, у нашому батальйоні було десь 20% непитущих. Коли ми тільки заїхали — усі вирішили, що пити взагалі не будуть. Бо це дуже небезпечно, можна стати легкою мішенню, коли в такому стані…

Можна інших підвести. Бо коли ти лягаєш відпочити, а хтось на посту — вважай, що ти цій людині ввіряєш своє життя.

Тож ніхто з нас не пив, всі були на адреналіні та на нервах. Їли теж мало… Ми всі похудали. Їжі було багато, але апетиту не було. Вода у пляшках замерзала, ми її на пічці розтоплювали.

От якби неділя — нормально, 7 суток можна посидіти. Потім — передихнути пару неділь, і — знову можна заїжджати… Але коли вже 12 суток – це на ізнос… (Наприклад, коли здавали старий термінал — хлопці там сиділи 25 суток. Тому і здали, бо просто не було сил…)

На 11, 12 сутки, вже у кінці, була велика втома у тілі, бо — на ізнос… Але коли чули вистріли, виділявся адреналін, раз — і сила появлялась, підіймалися та бігли…

IMG_6 Двор вежі

Двір вежі

IMG_7 Житомир, військовий полігон. Андрій Терещенко (стоїть) та Іван Лєсніков (сидить) ще живі...

Житомир, військовий полігон. Андрій Терещенко (стоїть) та Іван Лєсніков (сидить) ще живі…

 

— Якщо відверто — було страшно?

Зовсім не боятися там — неможливо. Але я боровся зі страхом, намагався, щоб його не було у мене в серці. Я розумів, що коли людина боїться — її легко вбити. Я замітив, що перед тим, як з людиною щось погане трапляється — вона нервова, немає їй спокою… Один хлопець, що загинув, тиждень перед тим був у депресії, на ньому обличчя не було… Наче щось передчував.

Тож я вирішив — покладатися на Бога та гнати усілякий неспокій. Я молився та постійно собі нагадував, що Господь піклується про мене… І тільки у стані цього внутрішнього спокою можна було і спокійно відпочивати, і спокійно воювати.

На самому початку нашого перебування була особлива ситуація. В один день нас сильно обстрілювали. До сепаратистів було 300 метрів, і вони засіли в будівлі з антеною, яку ми називали «обсерваторія». Це була двоповерхова будівля з двома вікнами та двома дверями. Зверху — там, де антена — був металевий товстий щит і бійниця.

Так от, сепаратисти засіли в цю «обсерваторію», і як почали по нас лупарити з усіх боків — з вікон, дверей, з бійниці.. Б’ють і б’ють, а ми не можемо відстрілятися.

Єдине місце, де ми могли би вистрелити з РПГ — це перехід. Мені головний наш каже: «Треба вистрелити». А я тільки-но помолився, і відповідаю: «Якщо треба, так треба, зробимо…»

Тож ми пішли вдвох із товаришем, який був з кулеметом ПК. Він каже: «Я буду на себе відволікати увагу, а ти вискочиш та стрельнеш…» Так і зробили: він висунув кулемет з однієї сторони та почав стріляти, вони — по ньому. А я з другої сторони вийшов на прохід…

Ситуація, звісно, складна: вийти на відкриту місцевість… Та я вийшов, та у ту будівлю як бахнув…

Будівля не впала, бо стіна в неї — двійна кладка, одна розбилася, а друга вистояла… Але стрілянина припинилася. Ще щось трошки постріляло, і все затихло: сепаратисти полякались та поховались.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Кімната відпочинку у новому терміналі

 

Цей випадок всіх хлопців настільки надихнув! Це був якийсь переламний момент. Всі раптом це зрозуміли: «Якщо треба, то ми все зробимо».

Після цього ми давали копоті всім (сміється). Бо ми вже «обстрілялися», і почала якась сміливість приходити… Після того ми вже лазили скрізь — і міни ставили, і ходили одстрілювались по усій будівлі. Серед нас не було професійних військових, всі — добровольці. Самий «бойовий» серед нас чоловік служив ще колись 20 років тому. А тепер — чудеса творив, і міни ставив, і все робив…

 Мені головний наш каже: «Треба вистрелити». А я тільки-но помолився, і відповідаю: «Якщо треба, так треба, зробимо…» Ситуація, звісно, складна: вийти на відкриту місцевість… Та я вийшов, та у ту будівлю як бахнув… Цей випадок всіх хлопців настільки надихнув! Це був якийсь переламний момент. Всі раптом це зрозуміли: «Якщо треба, то ми все зробимо».

Над нами був великий захист Божий. Тільки починали сепаратисти підходити до нас (а серед них були справжні професіонали) — і відразу ж відступали, бо ми давали відсіч, розганяли то тих, то тих. Сепаратисти нас вже боялися, серед них почалася паніка.

Але ж — були і серед нас втрати… За час мого перебування — було три загиблих, два в Пісках, і один, Андрійко Терещенко, на терміналі…

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

У новому терміналі

 

Усі дні, поки ми там були, я кожен день казав хлопцям: ми будемо живі, все буде добре. Ну, така в мене була в цьому впевненість…

Перед виходом я молився, щоб ми добре вийшли. І мені таке привиділось, що ми всі сфотографуємося на фоні вежі. Просто серед дня — вийдемо та сфотографуємося. Я тоді ще подумав «от дурня…», бо за вікном — постійно стріляють. Але ж так все і сталося, як мені привиділося! Ми навіть по «взльоткє» походили…

— А була можливість десь поспілкуватися з місцевими жителями?

Так, у Костянтинівці я вирішив походити та поспілкуватися з людьми — що вони думають. І кого не зустрічав — продавці, лікар, таксист — люди підходять, беруть за руку та говорять: «Ви, хлопці, головне — не їдьте нікуди, залишайтеся тут…» І іншім нашім бійцям також це говорили.

Взагалі, там багато нормальних людей. Я так зрозумів, вони просто були зайняті своїми ділами, а потім раз — і виявилося, що вони вже при ДНР…

З однією людиною ми розмовляли, і я спитав: «Ну як у вас це вийшло — якесь ДНР? Я ось тепер тут, а краще би дома проводив час із родиною…»

А людина каже: «Коли захоплювали Костянтинівку, просто заїхали «зелені чоловічки» зі зброєю, стали в центрі, кинули клич, набрали наркоманів, алкашей, дали їм зброю, і почався безпрєдєл. Тільки щось почули, що хтось не те щось сказав, чи зловили у комендантську годину — у підвал. Тисяча гривень, щоб вийти… Ви тільки не від’їжджайте, бо і нам прийдеться їхати, а — нема куди…»

Як сепаратисти виходили з Костянтинівки, то забрали у людей більше ніж 40 машин. Впродовж двох годин грабували все, що попадалося: зупиняли машини та забирали. Якщо хтось щось казав — застрелювали. Всі боялися.

Коли ми прийшли у Піски, то підгодовували людей, давали бензину, продуктів чи ще щось. По їх городах ходили, дивилися на взриви від мін.

Якось взяли з товаришем два сухпайка, пішли до людей. А живуть там самі мужики. Ми до одного зайшли, познайомились. Я кажу: «Чого ви тут живете? Тут же постійно стріляють, взриви… І це ж не раз в день — а постійно…»

А він каже: «А куди мені їхати? Тут хата… Я за все життя на свою зарплату збудував тільки сарайчик». «А як ви ховаєтеся?» «Раніше — у погребі сидів. А зараз — заходжу у сарайчик. Попаде — то попаде, а як ні — то пощастило…»

Ми йому обидва сухпая віддали, бо ж голодна людина сидить, без світла, нічого немає…

А людина каже: «Коли захоплювали Костянтинівку, просто заїхали «зелені чоловічки» зі зброєю, стали в центрі, кинули клич, набрали наркоманів, алкашей, дали їм зброю, і почався безпрєдєл».

Я ще спитав: «А як же ви жили до цієї війни?»

А метрів за сто від будинка цього чоловіка — огороджені шикарні будівлі, десь по 10-20 млн доларів, та вже вони напівзруйновані…

Чоловік відповідає: «Ну, як жили… Приїхали хлопці, сказали — ось це місце ми забираємо, тут будуть наші дома. І ніхто не мав права навіть пікнуть».

Тож, «жили» — ті, хто «донецькі»… А наприклад цей чоловік за все життя на свою зарплатню побудував тільки сарай…

Я впевнений, що скоро все це закінчиться. Я так ждав, що ще до Нового року прийде цей поворот до миру… Звісно, стояти там треба буде і далі, але хай вже не буде таких бойових дій…

У нас був такий надпис на стіні: що війна — це… погано (культурно перефразовуючи…)

Перші дні — все було нове… все прострілюється… все незрозуміле… Як бахне міна – то будівля аж підстрибує… Ми тоді всі тільки і говорили, що про відхід: радилися, як саме будемо відходити, навидумували кучу маршрутів. Але ж відходити — нема куди було: бо для цього треба було виходити на місцевість, що прострілюється, та ще пройти пішки.

Але після третьої доби про відхід вже ніхто не думав. Ми вже відчули смак перемоги.

Як ми тільки заїхали — сепаратисти спокійно ходили пішки, перегруповувалися, якісь діла вирішували, машини до них заїжджали. Але коли ми вже «обстрілялися», ніде нікого вже не було видно. Якщо до них заїжджала машина — то це вночі. Тоді її не видно, але чуть. А ми туди, звідки звуки — як «накидаємо»… Тоді тільки чуємо, як хлопають дверцята та газує — втікають…

Набагато легше воювати, коли хлопці обстріляні…

На мене дуже сильне враження справило братерство. Лягаєш спати – і довіряєш, що хлопці на місті, не сплять, що якщо хтось на посту – то, сто процентів, він захистить тебе.

Коли нас в перший раз заблокували у вежі (по проходу почали стріляти з кулемета, і туди не вискочеш, а по вежі почали стріляти з танка), вежа почала тремтіти, все сипалося, і ми не знали, що робити.

Потім коли був другий обстріл танками (це вже два танки в’їхало, ще веселіше було…) ми вже не боялися. А під час третього обстрілу з танку – дехто навіть дрімав… (У нас було місце, де ми відпочивали, залазили туди, вкривалися, щоб не засипало пилюкою…)

Після третього обстрілу мене так засипало штукатуркой, що я був повністю білий. Страху вже не було: розумієш, що будівля не впаде, вежа витримує ці обстріли. Головне — не підходити до певних участків, де можуть пробить, треба ховатися.

— Мабуть, всі ці події зробили всіх вас дуже рідними…

На мене дуже сильне враження справило братерство. Лягаєш спати — і довіряєш, що хлопці на місті, не сплять, що якщо хтось на посту — то, сто процентів, він захистить тебе. А ти можеш відпочити, бо втома таки вимотує.

Людину зразу бачиш такою, яка вона є насправді. От ніби «класний пацан», а як стикнулися — він просто не може щось важливе зробить, навіть якщо дуже треба — бо страшно, і він ховається…

Я молився та постійно собі нагадував, що Господь піклується про мене… І тільки у стані цього внутрішнього спокою можна було і спокійно відпочивати, і спокійно воювати.

Було таке, що йде обстріл. Вилазити в цьому разі не треба, треба тільки виставити рушницю із-за рогу та показати, що ти тут є, що ти «огризаєшся»… А деякі хлопці не могли цього зробити. Тому що — це дійсно страшно, коли стріляють.

Якщо не «огризаєшся» — вони підходять. До нас підходили прямо на перший поверх, коли ми самі були на другому… Тоді приходилось гранату кидать, щоб їх відігнати.

Але я вважаю, що навіть якщо деякі хлопці спочатку не проявили себе, «забуксували» — якщо вони на другий раз погодяться поїхати, то це вже будуть зовсім інші люди…

 

 

Розмову вела Ганна Григорович.

Всі фотографії — з особистого архіву Героя.

Доповнено з оригіналу в журналі «Оксамит».