«Суто українське» судочинство. Начерк з історії

Розумні люди давно помітили, що писаний закон працює тільки тоді, коли лише трішки модифікує неписаний — інакше, хоч би який досконалий він був, суспільство його відторгне. Власне, колись людство взагалі обходилося виключно неписаними законами — і в планетарних масштабах буквально п’ять хвилин тому :).

Як же наші предки давали собі раду до того, як з’явилася звична для нас судова система?

 «Ой, як же було ізпрежди віка»

У певних колах циркулюють міфи про золотий час української історії, коли люди не потребували законів, тому що жили правильно і не конфліктували між собою. Історики ж стверджують, що це було так, але трішечки не так :). З найдавніших часів життя наших умовно слов’янських предків регламентувалося звичаєвим правом. Це доводилося враховувати іншим нашим предкам :). Мешканці Ольвії та Херсонесу запрошували на свої народні збори тубільних вождів, котрі, керуючись своїми звичаями, висловлювали пропозиції щодо схвалюваних там нормативних актів. А в столиці Хазарського каганату один із семи судів розглядав справи «за законом русів, за законом розуму».

Що ж це був за закон такий? Польський політичний і літературний діяч Ян Гербурт у 1613 р. писав: «Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав — звичай». Усі правила поведінки людей підпадати під поняття «закон руський». Люди мали досить чіткі уявлення про те, як треба жити на світі :) — і не лише про те, якою має бути процедура одруження, щоб воно вважалося легітимним, а й про те, як обирати очільників громади, як укладати договори обміну чи купівлі-продажу, як користуватися спільними ресурсами (покосами, лісовими угіддями, водоймами тощо). Утім, до ідилії було далеко: наприклад, вважалася нормою кровна помста, та й рабство, хоч і порівняно з західною цивілізацією м’яке, також існувало.

1. S._V._Ivanov._Trade_negotiations_in_the_country_of_Eastern_Slavs._Pictures_of_Russian_history._(1909)

Як же здійснювався сам суд? Скривджений ішов до старійшини (як варіант — звертався до суду «дванадцяти добрих мужів») і публічно озвучував свою кривду: убили, завдали тілесних ушкоджень або збитків, врешті-решт образили честь… Якщо ж кривдник заперечував, справу міг прояснити «Божий суд», форм якого існувала сила-силенна: поєдинок, жереб, випробування вогнем, водою і розжареним залізом (до речі, тоді вислови «пройти вогонь, воду і мідні труби» та «вивести на чисту воду» мали цілком конкретне значення), клятва («рота»)… Вважалося, що Боги неодмінно втрутяться і вкажуть на винного. «Божий суд» практикувався аж до XVІІ ст. Відлуння цього найстарішого типу судочинства можна почути й досі — у словах типу «їй-бо»: людина фактично виголошує «роту», закликаючи Бога у свідки своєї щирості.

Правосвідомість наших тогочасних предків базувалася на таких поняттях, як совість, правда, чесність тощо. «Як наперед цього було», «Як батьки поводилися, так і ми», «Як люди, так і ми» — багато століть ці формули допомагали людям «триматися берега», відступаючи від предківських уявлень про справедливість дуууууууже повільно.

Русь

Коли племінні об’єднання переросли у повноцінну державу, з’явилася потреба зафіксувати закони та інші правила співжиття на папері. Ця практика не буда аж такою поширеною — адже в ті часи навіть міжнародні договори могли укладатись усно. Нові закони з’являлися далеко не щодня, як у наш час :). «Закон руський» найповніше втілився у хрестоматійні «Руській правді» — до нас дійшло понад 200 її списків різних років. Спочатку це «Правда Ярослава» та «Правда Ярославичів» (коротка редакція), далі утричі більша за рахунок доповнень Володимира Мономаха (розширена), далі, вже у XIV–XV ст., скорочена редакція, з якої вилучили морально застарілі статті.

«Руська правда» зафіксувала чимало пунктів звичаєвого права. У ній так само усі злочини, правопорушення та просто недотримання домовленостей є однаковим зазіханням на світобудову :), просто різного ступеню важкості.

Звичайно, «Руська правда» визначала суб’єктами права лише вільних людей — за своїх рабів господарі несли повну відповідальність. Одним із головних завдань «Руської правди» був захист князівської влади (зрада князя кваліфікувалася як найтяжчий злочин), а також приватної власності. Наприклад, за порушення межових знаків земель і бортницьких знаків призначався такий же штраф, як за вбивство смерда — 12 гривен (за одну гривну можна було придбати десяток коней або два десятки корів). Звичайно, ні про яку рівність перед законом не йшлося — усе варіювалося залежно від рівня достатку та статусу суб’єктів. Зате враховується суб’єктивна сторона злочину (навмисний-ненавмисний тощо), а також співучасть (згадаймо українське прислів’я: «Не лише той злодій, що краде, а й той, що драбину держить»).

2. Руська правда

Традиційний характер судочинства на руських землях — змагально-обвинувальний, себто слово проти слова. Сторони в судовому процесі були рівноправними, а тому самотужки забезпечували доказову базу, свідків (це могли бути як «видоки», котрі бачили все на власні очі, так і «послухи», котрі чули щось таке, що могло пролити світло на справу), а також проводили спеціальні процесуальні дії розшуку. Проте процес міг бути припинений на будь-якій стадії у разі примирення сторін. Покарання ж мало на меті максимально відновити рівновагу у Всесвіті: відшкодувати збитки або домогтися симетричної відповіді. Цікаво, що штраф стягувався на користь князя, а потерпілий міг отримати відшкодування в удвічі меншому розмірі…

Судові функції здійснювала адміністрація: князь, бояри, тіуни (управителі). Паралельно функціонував суд «добрих людей», «копний суд», котрий працював виключно на підставі норм звичаєвого права.

Велике князівство Литовське

Велике князівство Литовське у XIV ст. поглинуло значну частину території нинішньої України, але литовці діяли за принципом: «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо», тому якихось кардинальних змін у судовій системі не відбулося. Литовці визнавали «попередні права» руських князівств. Навіть після утворення Речі Посполитої у 1569 р. епоха литовсько-руського права тривала. Паралельно на українських землях діяли і нормативні акти іноземного походження — наприклад, Судебник Казимира 1468 p., сеймові постанови і конституції Речі Посполитої, зокрема «Литовський Статут». Особливо цікаво те, що списки «Литовських статутів» містити статті з «Руської правди», і в текстах багатьох із них містилося зобов’язання судам при розгляді місцевих справ керуватися звичаєвим правом. Більше того — Статут 1588 р. (розділ XIV, артикул IX) містив таку редакцію: «…А на Русі й інде, де здавна копи бували, там мають бути й тепер копи відправовані на старих коповищах тим звичаєм, яко первіше того бувало. А на тих місцях, де копи до тепер не бували, таким же порядком й поступком копи зібрані і відправовані бути мають, яко ся й на Русі заховувало і заховує».

3. Монумент_на_честь_надання_м._Києву_Магдебурзького_права

Окремої уваги заслуговує поширення магдебурзького права на українських землях. Хоча  в Україні «не було й двох міст, де б сума магдебурзьких прав була однаковою» (академік Д.І. Багалій), оскільки різні міста різного значення отримували право на самоуправління в різний час, проте важливість самої правової автономії важко переоцінити: адже на землях, котрі його не знали, склалися зовсім інші уявлення про права та стосунки з владою…

Козаччина

В основу правової та судової систем Запорізької Січі лягло те ж саме звичаєве право (знов-таки згадаймо народну пісню: «Та не по правді, молодий козаче, зо мною живеш»). Дуже цікаво, що діяльність судових органів, адміністративні питання, укладання договорів, визначення видів злочинів і відповідних покарань відбувалися далеко не стихійно — це все, як і багато іншого, регламентувалося нормами козацького права, яке визнавалося іноземними державами, але козаки принципово не хотіли його записували.

Слід сказати, що у цій військовій демократії звичаї були суворі. Ми всі чули про популярні в той час види покарання — шибениця (могли повішати або «традиційно», або догори ногами, або ребром за гак), паля (на ній страченого тримали доти, доки він повністю не висихав — пишуть, що від вітру він обертався навколо своєї осі, торохтячи кістками), киї… Чи не найжорстокішу кару призначали за вбивство товариша: вбивцю закопували живцем у землю разом із жертвою.

4. Проводи на Січ

Утім, козацькі суди (а їхня юрисдикція поширювалася не лише на тих, хто жив на Січі, а й на всю територію паланки) були таки демократичними: могли запропонувати взяти винного «на поруку» чи зменшити покарання, враховуючи його обставини. Судді обиралися населенням або призначалися владою. Вимоги до потенційного судді висувалися високі: він мав бути «людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років». Суддя давав присягу судити чесно та сумлінно, керуватися законом, а якщо «право мовчало» — совістю і/або прецедентом.

Прикметно, що була можливість оскаржувати рішення суду у вищих судах — у пошуках справедливості можна було дійти до самого гетьмана.

Після 1654 року, коли Україна ввійшла до складу Московського царства як автономна одиниця, виявилося, що правова система Гетьманщини часто суперечила правовій системі Московщини. Тому «правова експансія» Москви на територію Слобідської України, а потім і так званої Новоросії була цілком закономірною. (Їй-бо, не натяк! :)

Російська імперія

Низка чинників викликала потребу кодифікації права України. Перша з трьох таких кодифікацій тривала з 1728 по 1743 рік — спеціальна кодифікаційна комісія аналізувала та узагальнювала різні джерела «попередніх прав». Результатом її роботи став фаховий правовий збірник норм права — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Збірник вийшов, як би ми зараз сказали, бандерівський — його норми юридично захищали привілеї української аристократії, право власності та інші важливі для українця моменти, аж до права на самовизначення України.

5. Васильківський_взимку_у_селі_Опішня

Але, як ми знаємо, поступово Україна перетворилася на просто ще одну провінцію Російської імперії. У першій половині XIX ст. було остаточно покінчено з будь-яким самобутнім українським правом. Так, і магдебурзьке право також скасували :(.

 

 Австро-Угорщина

6. Wappen_Königreich_Galizien_&_LodomerienТакож імперія, але зовсім інша. Тут закони приймались однакові для всієї території, і на Галичині та Буковині у ХІХ ст. діяли такі самі «наглі суди», як і по всій Австро-Угорщині — з інквізиційним характером процесу, без участі захисників, та з остаточними вироками, котрі виконувалися протягом 24 годин після винесення.

 

Утім, після ліквідації кріпацтва у 1848 році ситуація почала змінюватися. Щоправда, прийняту в 1850 р. Крайову конституцію для Галичини, як і Конституцію Буковини, досить швидко скасували. Не дивно, що нормами звичаєвого права на українських землях у складі Австро-Угорської імперії в судовій системі зазвичай нехтували.

Іноді дуже корисно озиратися назад. Це допомагає краще зрозуміти, чому ми такі, які ми є, і що для нас правильно. Це НЕ заклик відродити «Божий суд» чи саджання на палю — часи змінюються… Але «руський закон», вкарбований у наші гени, починає активно проявлятися після столітнього викорінювання. Ми – є!

Атанайя Та

Журналістика — це в мене вроджене :). У вільний від неї час — діти, громадська діяльність, красне письменство, бардівство (може ж бути таке слово?) та вишивання.