Постанова Сейму Польщі щодо Волинської трагедії

Сьогодні Сейм Польщі ухвалив постанову про встановлення 11 липня «національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої в 1943–1945 рр.

Як вказано в документі, на території Волині зіткнулися дві великі тоталітарні держави «німецький Третій Рейх та комуністичний Радянський Союз». Вказано і винних у трагедії: окремі формування ОУН, УПА, а також дивізію СС «Галичина» та інші українські формування, що співпрацювали з німцями. Також наголошується, що в під час геноциду 1943–1945 рр. було вбито більше ста тисяч польських громадян, «здебільшого селян». У документі говориться, що крім поляків були також убиті євреї, вірмени, чехи, представники інших національних меншин і українці, які були на боці жертв.

Незважаючи на те, що у документі висловлюється солідарність із сучасною Україною, що бореться із зовнішньою агресією, щоб зберегти територіальну цілісність, і висловлюється повага і вдячність українцям, які ризикуючи своїм власним життям, рятували поляків, загалом документ базується на дуже односторонньому висвітленні подій.

Якщо розглядати геноцид, як одностороннє масове вбивство, яке проводить держава або інша влада, то виникає слушне питання, якою владою були наділені ОУН чи вояки УПА на Волині, яка на той час була територією Радянської України, окупованою Третім Рейхом? А також якщо це було одностороннє масове вбивство, при якому, за різними оцінками загинуло 35–60 тис. поляків (цифра 100 тис., вказана у постанові Сейму, більшість істориків вважає перебільшеною), то чому з української сторони загинуло біля 20 тис. українців? Тому більш виваженим визначенням Волинської трагедії можна вважати «обопільні етнічні чистки» або «етнічні чистки польського населення», а не геноцид.

Також нагадаємо, що Президент Петро Порошенко на своїй сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» сьогодні зазначив: «шкодую щодо рішення польського Сейму. Знаю, багато хто захоче використати його для політичних спекуляцій. Однак, маємо повернутися до заповіді Івана Павла ІІ – пробачаємо і просимо пробачення. Лише спільними кроками можемо прийти до християнського примирення і єднання. Лише разом зможемо з’ясувати всі факти трагічних сторінок спільної історії».