Бандитам слава, героям тюрми?

Сергій Мельничук — активіст Самооборони Євромайдану, ініціатор створення та перший комбат батальйону територіальної оборони України «Айдар», народній депутат України, а нині — ще й підозрюваний аж за 13 статтями КК України.

Що ж сталося? Як активний учасник Революції гідності та один з ключових людей, які у важку годину знайшли в собі сили встати на захист територіальної цілісності нашої держави, раптово перетворився на злочинця? На жаль, чим більше ми дізнаємося про матеріали справи, тим менше ми розуміємо, яку відповідь можна дати на це питання.

Як другого жовтня повідомила прес-служба Генеральної прокуратури України, «Генеральною прокуратурою України завершено досудове розслідування у кримінальному провадженні за підозрою народного депутата України, колишнього командира батальйону «Айдар» С. Мельничука та п’яти інших осіб у вчиненні ними у складі озброєної банди розбійних нападів, викраденні людей, заволодінні транспортним засобом та застосуванні насильства до працівників правоохоронного органу».

Цікаво, що претензії ГПУ до пана Мельничука стосуються саме часів активної діяльності батальйону «Айдар» у зоні проведення Антитерористичної операції. Відповідно до подання ГПУ про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт народного депутата України Мельничука Сергія Петровича, всі «факти», встановлені досудовим розслідуванням, відносяться до періоду «травня-вересня 2014 року».

Для тих, хто погано пам’ятає хронологію подій, нагадаємо, що у цей період батальйон «Айдар» брав участь у переможному звільненні від сепаратистів міста Щастя, брав участь у активних бойових діях у різних районах Луганської області. Лише у період з 20 по 27 липня 2014 року бійці «Айдару» звільнили залізничну лінію, три автомагістралі та п’ять населених пунктів.

Втім, докладне вивчення бойового шляху батальйону «Айдар» — справа майбутніх істориків. Зі свого боку, ми хочемо звернути увагу читачів на той факт, що всі звинувачення ГПУ, фактично, стосуються дій військового підрозділу в умовах активних бойових дій. Втім, з формально-правової точки зору, війна в нашій країні відсутня, що надає «компетентним органам» можливість кваліфікувати діяльність військового підрозділу як діяльність «злочинної організації», а її засновника та командувача розглядати у якості головного злочинця.

Як і завжди у нашій країні, закон застосовується вибірково, лише до тих людей, які з якихось причин не подобаються тим чи іншим представникам влади. У таких випадках завжди виникає питання — що це, некомпетентність або свідома спроба «прибрати» незручну особу. На жаль, у даному випадку скидається, що вірним є останнє припущення.

Дуже показовою в цьому плані є така характерна особливість: Генеральна прокуратура примудрилася загубити народного депутата Сергія Мельничука коли вносила до Верховної Ради подання про зняття депутатської недоторканності. За словами генерального прокурора України, на той момент «місцезнаходження Мельничука правоохоронцям» було «не відомо». Звісно, за наявності бажання, наші правоохоронці можуть загубити кого завгодно. Цікаво, чи сильно здивувався пан Шокін, коли наступного дня народний депутат Мельничук, як і завжди вийшов на роботу?

Такі дивні заяви з боку голови ГПУ чітко демонструють, що ми маємо справу із спланованою компанією з дискредитації колишнього комбату «Айдару». Адже не може бути, щоб публічна людина, яка щодня з’являється перед десятками телекамер на своєму робочому місці, випадково опинилася «недосяжною» для прокуратури. Отже, заява пана Шокіна, скоріше за все, мала на меті скомпрометувати Сергія Мельничука в очах громадськості.

А ось інша характерна особливість. У матеріалах справи проти Сергія Мельничука, зокрема, йдеться про те, що він разом з іншими представниками батальйону «Айдар», нібито, скоїв збройний напад на волонтера та відібрав у нього автомобіль. Найсмішніше, що у тих самих матеріалах йдеться про те, що волонтер віз цей автомобіль саме у якості допомоги батальйону, та мав намір подарувати його «Айдару».

Якщо вам треба зразок справи, шитої білими нитками, то можете далі не шукати. Очевидно, ГПУ було настільки складно знайти хоч щось, що можна було б насправді інкримінувати комбатові добровольчого батальйону, що вони вирішили розглядати подарунки як крадіжку. Це чимось нагадує численні справи, що їх веде Слідчий комітет РФ проти російських опозиціонерів, розповідаючи що Навальний «вкрав весь ліс» та «всю пошту». Хотілося б вірити, що наша країна нарешті починає відходити від радянських традицій «судочинства», за якими звинувачення завжди знайде, за що посадити людину — нехай би і за автомобіль, який цій людини подарували.

Подальше вивчення матеріалів справи тільки посилює враження абсурду від написаного. Переказати це майже неможливо, оскільки «творчість» ГПУ значною мірою складається із беззмістовних фраз на зразок «у невстановлений спосіб діяв на невстановлених осіб з метою заволодіння підприємством» та інших фрагментів, дуже схожих на твір поганого учня, який не підготувався до уроку і намагається вигадати щось схоже на правильну відповідь.

Жоден нормальний суд — у тому числі, маємо надію, Печерський районний суд міста Києва — не може прийняти до уваги такі безглузді та непрофесійні звинувачення. Та й ідея, навколо якої побудовані звинувачення, сама по собі є абсурдною — відповідно до Генеральної прокуратури, виходить, що батальйон «Айдар» займався не захистом України від сепаратистів та російських окупантів, а представляв собою збройне кримінальне угрупування. Ну а про те, що це просто не відповідає дійсності, знає кожен, хто хоч трохи слідкував за новинами у період травня-вересня 2014 року.

Невже хтось у ГПУ думає, що у нас така коротка пам’ять? Коли, нарешті, замість того, щоби переслідувати героїв національно-визвольної боротьби, наші прокурори візьмуться за якісь корисні справи — наприклад, нарешті знайдуть і засудять представників минулої влади, заплямованих у корупції, переслідуванні опозиціонерів та журналістів, знищенні української армії та доведенні ситуації в країні до такого стану, що єдиним способом захистити її територіальну цілісність стали добровольчі батальйони?

 

Сергій Мельничук погодився відповісти на запитання журналіста МГО “Міжнародний конгрес захисту прав і свобод людини «Світ»”.

— Якщо історія з кримінальним вашим переслідуванням є спланованою проти вас провокацією, а на це скидається, як ви вважаєте, якими є мотиви її організаторів?

— На мою думку, це ще тягнеться з часів коли батальйон, яким я командував, знаходився в зоні АТО і виконував бойові завдання по обороні кордонів держави в Луганській області. Саме звідти почалося. Я ще тоді робив заяви, ще в червні 2014, що саме ті прокурори і судді, ті люди, можна сказати — нелюди, які розпочали цю війну, саме війну, а не АТО, от і вони будуть далі нас переслідувати.

І от ми бачимо що саме ці нелюди зараз переслідують патріотів, як на цій на мирній землі так і в зоні конфлікту. Ми бачимо як міліціонери, судді, прокурори, які давали уже присягу ЛНР, зараз знову знаходяться на посадах у нас.

— Можете навести приклади таких людей?

— Вся міліція Луганської області фактично прийняла присягу ЛНР, а потім, побачивши що ми починаємо видавлювати сепаратистів, вони потихеньку почали назад прибігати. Це все проходило в мене на очах. В мене на очах були випадки коли міліція з шевронами «Айдару» викрадала людей.

— Це були сплановані провокації з метою дискредитувати «Айдар»?

— При цьому вони загубили посвідчення на місці злочину. Міліціонери з шевронами «Айдару» викрадали людей, а потім серед місцевого населення створювали таку думку, що саме «Айдар» це робив. «Айдар» цього не робив. Хоча і були такі люди, які, фактично, побувши в «Айдарі» тиждень чи два, називали себе айдарівцями, а реально їздили і грабували місцеве населення.

Тобто є люди, які саме воювали, а є люди, які прикриваючись знаменами грабували населення і досі контролюють контрабанду яка іде неконтрольованою територією і в Росію. І так само звідти сюди.

— А як ви протидієте цим провокаціям і цим людям?

— Це якраз я фактично зупиняв ці грузи. Нагадаю, що одного разу ми зупинили, якщо не помиляюсь, 14 автомобілів Ахметова, які везли так звану «допомогу» на непідконтрольну територію.

— Це Фонд Ріната Ахметова?

— Фонд Ріната Ахметова. Я тоді поставив їх всіх на ТЕЦ, щоб вони не бомбили ТЕЦ, і сказав: «один день без пострілів — машина проходить». І за місяць ні одного дня без пострілу не було, тому було прийнято рішення розподілити цей гуманітарний вантаж на території, яка підконтрольна українській владі.

Відомо що ваша законотворча діяльність у Верховній Раді в значній мірі пов’язана з забезпеченням соціальних гарантій учасників АТО. Якого прогресу вдалося досягнути на цьому напрямку? Які перспективи щодо надання статусу учасника АТО бійцям добровольчих батальйонів?

— Я є одним з найбільш активних учасників збройного конфлікту, тобто війни з Російською Федерацією, за що відмічений забороною на в’їзд до РФ і поданий в розшук Росією, але до цих пір не маю статусу учасника АТО.

— У вас не має статусу учасника АТО?
— У мене не має статусу учасника АТО. Так само і у моїх бійців, які зі мною воювали. І нагород в моїх бійців нема. А от ті, хто в тилу під нашими знаменами мародерничав, у тих повні груди орденів та медалей. На мої депутатські запити до міністра оборони, до начальника Генерального штабу щодо того, хто підписував документи про нагородження, де саме ці люди приймали участь у бойових діях, за що вони були нагороджені, ні міністр оборони, ні начальник Генерального штабу чітких відповідей не дають і намагаються приховати злочин. Я це заявляю відверто. Я це скажу на суді — вони злочинці.

— Які заяви про злочин були вами написані і як проходить розслідування?

— Мною були написані заяви про злочин щодо прокурорів і слідчих, які вели мою справу, також позивався до Шокіна, ну і там ще по Ляшку, ще по деяким депутатам, які зачепили мою честь і гідність, і тому довелося подавати на них до суду. Я всіх попереджав, хто буде давати неправдиву інформацію, що до кожного буду позиватися, я буду відстоювати не тільки свою честь і гідність, але і моїх побратимів.

В мене, фактично, зараз найбільше сил йде на те, щоб протистояти цьому нападу на мене і на моїх побратимів. Але ми все рівно працюємо. Працюємо для народу, не забуваючи тих хто загинув і їхні сім’ї.

— Давайте повернемось до вашої законотворчої діяльності у Верховній Раді.

— На даний момент підписано декілька документів. Це, наприклад, законопроекти які врегульовують відносини між державою та позичальниками, між державою та вкладниками, між банками. На мою думку, те, що робила держава із позичальниками, вкладниками, вона просто знущалась і ґвалтувала їх. Ґвалтувала тим, що НБУ не зміг утримати курси валют. Нацбанк перекладав відповідальність на банк, а банк далі перекладав це все на позичальників. Тобто народ остався винуватий в цьому. Такого не має бути і саме винувата в цьому держава вона не змогла втримати відповідний курс і дозволила в іноземній валюті брати це. Це неправильно.

Потім саме для АТОшників, щоб АТОшники на період знаходження в зоні АТО не сплачували відсотки по кредитах, і також для сімей загиблих, щоб взагалі вони не сплачували ці кредити. От даний законопроект 1558-1 він проголосований депутатами, але заблокований Гройсманом.

Потім є законопроект про створення так званої резервної армії. Так як зроблено в Сполучених Штатах, в Швейцарії, в Прибалтиці. Це підрозділи які б на випадок війни змогли захищати місцевість де вони проживають і були готові, якщо потрібно, виступити і в інші регіони країни. Але це високо мобільні мають буть підрозділи які б дуже швидко збиралися і були екіпіровані і озброєні.

От в моєму законі 2569 визначається хто такий доброволець і там про надання одноразової допомоги в разі втрати здоров’я або життя. Саме основне — вводиться уже термін доброволець в законодавство.

— Чи не думали ви про необхідність наведення порядку у врегулюванні правових питань пов’язаних з правопорушеннями у зоні конфлікту?

— В зоні конфлікту взагалі має бути особливий статус, має бути введений військовий стан, мають бути по місцях начальники гарнізонів. Я, коли займав новий населений пункт, одразу же призначав начальника гарнізону. Начальник гарнізону встановлював весь порядок.

— Основну увагу у верховній раді ви приділяєте питанням що стосується захисту нашої країни, але якими питаннями ви займаєтесь ще?

— Зараз треба звернути увагу на підняття зарплат , на зниження тарифів, на те щоб людям дати соціальне житло, щоб дати безкоштовну освіту, безкоштовне медичне страхування. Тобто захистити повністю людей. І те, що ми маємо дати, має бути якісним. Не так щоб люди просто відчепились, і все. І щоб цього добитися треба подолати корупцію.

— Сергій Петрович, причини вашого виходу з фракції «Радикальна партія» Олега Ляшка загальновідомі, а чому ви вирішили приєднатись до депутатської групи «Воля народу»?

— Ну ця історія вже багато раз була, це запитання задавалося. Я пам’ятаю той день. Приходжу я на своє робоче місце, а на робочому місці вже висить табличка іншого депутата. І я так розгублено: куди присісти?

А покійний Ігор Єремеєв, побачив і говорить: «що таке?». А я відповідаю: «та прийшов, нема де сісти». «Присядь біля мене». Ну ми розговорилися, і я побачив що в нас багато спільного. «Воля народу» не показує що вони робили для народу, для армії, але після того як він розказав і показав мені відповідні документи і матеріали, я побачив що вони дуже багато зробили саме для української армії.

І так само допомагали добровольчим батальйонам. Тому, в принципі, це був свідомий вибір.

— І вам ніхто не повідомляв про те що ви були виключені з партії Ляшка?

Так, уже на місці я побачив, вони самі, без мене, вирішили це.

— А чим вони це мотивували?

— Мотивували? Бачите як Ляшко зараз зробив себе героїчного опозиціонера? А перший мій конфлікт з ним був через те, що коли голосували за прем’єра Яценюка, я відмовився голосувати. Я єдиний, хто не проголосував за прем’єра Яценюка із діючої коаліції.

— Тобто, ви одразу йому не вірили, вже з самого початку?

Звичайно, звичайно. Не тільки йому, а всій їхній фракції, тим хто продав Крим, тим, хто продав Схід. Я їм не вірю. І я це їм відкрито говорю. І далі були проблеми з призначенням командиру батальйону. Ми наполягали, щоб командиром батальйону після мене був виходець з батальйону, який воював в батальйоні. Це не обов’язково одна кандидатура, було декілька кандидатур, щоб начальник генерального штабу або міністр оборони вибрали із саме із офіцерів які воювали. Бійці теж не погоджувались далі воювати під керівництвом людини яка, можна сказати, їх зрадила. Я не боюся цих слів сказати, адже був 32-й блокпост, хлопців, які йшли допомагати, просто розстріляли як пушечне м’ясо. Тому недовіра велика. Ніхто не хотів під ставлеником начальника генерального штаба воювати.

Зараз та людина звільнена і понижена в званні. Все ж таки більше чим за півроку, а може і за рік, справедливість перемогла. І, на мій погляд, Ляшко, всередині фракції, — узурпатор, а люди які в нього там — кнопкодави. Тут же, у Єремеєва, в групі збираються люди, визначаємося, хто як голосує. Якщо є позиція фракції і всі мають голосувати однаково, але, наприклад, є у однієї людини своя позиція, і він каже що я через моральні зобов’язання не буду так робити, ніхто йому не перечить і він голосує так як він хоче. От в чому різниця.

— Як ви вважаєте чи можна в найближчому майбутньому розраховувати на врегулювання конфлікту на сході України? Якщо так, то які кроки для цього треба зробити?

— Взагалі, будь-які перемовини, які ведуть до миру, це плюс. Але Мінські домовленості не є прийнятними. Всі ж не звертають увагу, а от в Мінських домовленостях зник Крим, немає Криму.

Замовчують, що Криму в Мінських перемовинах вже не має, що в останніх перемовинах йдеться про те, добровольчі батальйони мають взагалі бути ліквідовані. Це десятий пункт. Десь у вересні на цих перемовинах виступав представник Росії в ООН, він конкретно говорив про батальйон «Айдар», розповідав, до якої степені ми їм залляли сало за шкуру.

На мою думку потрібно змінити формат перемовин, ті люди які зараз на них представляють Україну не мають права її представляти. З нашої сторони мають вийти парламентарі з кожної фракції. І вести далі перемовини. Щоб кожен потім зміг розповісти суспільству про таємні домовленості, а краще щоб їх взагалі не було. Це перше. Друге. Бажано переводити переговори у Будапештський формат. Треба не забувати, що були домовленості Будапештські, де нам гарантували нашу територіальну цілісність в обмін на ядерну зброю. Але ми не маємо забувати що є ще й Гельсінські домовленості. В яких гарантувалася недоторканість кордонів після Другої Світової війни.

Алішер Рустамов

Журналіст, оглядач, громадській активіст.